Українські музеї перед обличчям трагедії війни
розмова з доктором Людмилою Рибченко – заступником директора Музею історії України у Другій світовій війні.
Ваша батьківщина та її громадяни зараз переживають немислимі, невиправдані жорстокість з боку Росії. Напад на Україну, розпочатий 24 лютого, зруйнував мир у Європі та перетворив на пекло життя мільйонів українців, чиї будні перетворилися на боротьбу за життя, свободу та незалежність своєї країни. Як ви згадуєте той день, коли бачення воєнного часу стало реальністю?
Усвідомлення того, що Росія здатна атакувати Україну та загрожувати її незалежності та територіальній цілісності з’явилося ще у 2014 році після окупації Криму, війни на Донбасі та створення т.зв. Донецької і Луганської народних республік. Тоді в нашому музеї була створена виставка «Український Схід», яка розповідала про цю війну. Виставку закривали розділи «Наші», «Чужі» та «(Не)чужі». Якщо «(Не)чужі» — це історії про громадян України, які з різних причин були змушені жити під окупацією, то «Чужі» були чітко ідентифіковані як солдати російської армії. Восени 2021 року ми відчули чергове загострення ситуації навколо України. Російські війська накопичувалися біля кордону з нашою країною, в Росії повним ходом працювала антиукраїнська пропагандистська машина, а в публічному російському наративі наростала агресія до України. Ми, звичайно, сподівалися, що ситуація вирішиться дипломатичним шляхом, але ми також добре пам'ятали, що вісім років тому окупація Криму теж розпочалася у лютому... Для мене днем, коли я повністю усвідомила, що війна неминуча, стало 5 лютого 2022 року. Тоді в The Washington Post була опублікована стаття під назвою Russia could seize Kyiv in days and cause 50,000 civilian casualties in Ukraine, U.S. assessments find (За американськими підрахунками, Росія за кілька днів може захопити Київ і призвести до загибелі 50 тис. громадян України). У ній зазначалося, що вікно можливості переговорів закривається...
Як виглядали перші хвилини, дні після початку війни, з точки зору київських музейників?
24 лютого 2022 року, о 6:45 ранку, мене розбудив телефонний дзвінок. Головний кустош сказала: «Почалося! Вони бомблять Київ! Я бачу ракети над головою! Я виїжджаю!». Коли я дісталася до музею, весь адміністративний персонал, команда рятувальників та співробітники, які відповідають за колекції, вже були там. Усі вони знали, що їм треба робити. До цього, до початку війни ми уважно стежили за ситуацією. Команда підготувалася до різних сценаріїв. Було складено плани евакуації людей з об'єкта, перевірено справність сирен, забезпечено доступність протипожежного обладнання, переносних аптечок першої допомоги та маршрутів евакуації до найближчих бомбосховищ. Головним пріоритетом був захист життя відвідувачів та працівників музею. Реальність, однак, перевершила всі очікування. Ми не очікували, що напад розпочнеться без оголошення війни, що ракети з'являться на ранковому небі Києва та інших міст, що будуть атаковані житлові будинки. Агресор розраховував на паніку, але нам вдалося тримати ситуацію під контролем.
Чи ви готувалися заздалегідь, та чи були визначені процедури для таких екстремальних обставин?
Протягом восьми років російсько-української війни співробітники музеїв з різним ступенем інтенсивності готувалися до швидкого реагування у випадку, якщо вони опиняться у зоні бойових дій. У мене перед очима були приклади евакуації обласних музеїв із Донецька та Луганська. У 2014 році за підтримки Міністерства культури було проведено спеціальні навчання, розроблені на основі рекомендацій Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (ICCROM). Співробітники нашого музею, насамперед відповідальні за колекції, пройшли ці навчання, адаптувавши отримані знання до наших умов. У музеї було видано відповідний наказ та інструкцію про те, що робити у разі війни, а також призначено відповідальних керівників.
Вам вдалося якось захистити колекції музейних експонатів? Як ви організували заходи, спрямовані на охорону пам’яток?
Напередодні вторгнення було розроблено список колекцій, які підлягають евакуації. Першочерговим завданням було демонтувати експонати, які розміщені в найменш безпечних місцях, щоб якнайшвидше можна було провести убезпечення та консервацію експонатів. До пріоритетного переліку також входив демонтаж міжнародних та спільно організованих виставок та організація негайного повернення експонатів до музеїв-партнерів. Все було зроблено рятувальниками в перший день війни. При відборі членів команди враховувалася їхня можливість швидко (пішки) дістатися музею. Це виявилося найважливішим фактором, оскільки дороги в Києві дуже швидко були перекриті заторами, а метро скоротило кількість доступних станцій, оскільки деякі з них були переобладнані під укриття. Важливо було також підготувати пакувальні матеріали, тару, папір, фото- та відеоапаратуру для фіксації переміщення музейних колекцій. Усі роботи проводилися під наглядом співробітників, відповідальних за музейні колекції. Також були забезпечені електронні бази даних та цифрові архіви.
Чи вдалося українським музеям створити мережу взаємодопомоги в охороні пам’яток у цей трагічний час? Чи здійснювалися перевезення музейних колекцій у безпечніші райони або приймання пам’яток іншими музеями?
Оскільки основні атаки російських військ зосереджені на східній та центральній Україні, музеї західних регіонів країни розпочали акцію допомоги як у плані зберігання евакуйованих музейних предметів, так і у плані прийому у своїх будинках колег-музейників як біженців. Ми отримали пропозиції від кількох польських музеїв про допомогу у відновленні завданих збитків. Щодо транспортування музейних колекцій, то поки в країні триває війна та воєнний стан, я не маю права це коментувати.
Якою є поточна ситуація з музеями в Україні? Чи була у вас можливість обмінятися досвідом із співробітниками інших українських музеїв?
На жаль, зараз я не маю можливості підтримувати зв'язок зі співробітниками інших українських музеїв. Мій день наповнений постійним моніторингом новин з фронту, спілкуванням із співробітниками нашого музею, моніторингом повідомлень у ЗМІ, соціальних мережах та роботою над різними музейними проєктами. Також потрібен час і сили, щоб налагодити життя в іншій країні. Вся діяльність українських музеїв координується та керується Міністерством культури та інформаційної політики України. Важливі події та питання обговорюються у тематичних музейних групах у соціальних мережах.
Як сьогодні виглядає комунікація у вашому колективі? Чи вдається вам підтримувати її під час війни? Чи вам відомо про нинішнє становище співробітників вашого музею?
Дуже важливим елементом життя за умов воєнного часу виявилася організація ефективної комунікації між співробітниками та керівництвом музею, а також між окремими співробітниками. У критичній ситуації увага до фізичного та морального стану працівника та становища його сім'ї, а також інформування та пропозиція допомоги допомагає подолати дезорієнтацію та страх, дає відчуття командної роботи, мотивує до подальшої роботи та, насамперед, до боротьби з окупантом. Оскільки ми – співробітники музею війни, перед нами – дослідниками та музейниками відкривається широке поле діяльності: від документування та систематизації інформації про перебіг війни, збору свідчень її учасників до поповнення колекції артефактами, іноді взятими безпосередньо з місць подій. В одному з месенджерів ми створили групу, де ми щодня спілкуємося та обмінюємося новинами з повсякденного життя, а також обговорюємо професійні завдання та реалізовуємо музейні проекти. Щодня наше спілкування починається з хвилини мовчання, присвяченої загиблим...
Сьогодні частина наших співробітників на чолі з директором постійно перебувають у музеї, координуючи та керуючи спільною діяльністю, охороною та протипожежною безпекою. Деякі з них зі зброєю в руках борються за Київ. Ми пишаємось ними та підтримуємо їх волонтерством. Близько 20 працівниць (матері з дітьми) евакуювалися за кордон. Інші вирушили в безпечні місця на території України. Кожен, де б він не знаходився, знайшов свій фронт боротьби – заняття, в якому він є найбільш корисним для країни.
Досвід роботи в Інтернеті, набутий під час карантину, виявився дуже корисним. Це допомогло організувати віддалену роботу. На сайті музею та у Facebook реалізуються проєкти: #wojna-paralele, #kronika_wojny, #dzieci_rysują_wojnę, #wojna_oczami artysty, #minuta_milczenia (#война-параллели, #хроника_войны, #дети_рисуют_войну, #война_глазами художника, #минута_молчания) та інші.
Також нам вдалося створити першу українську музейну виставку, присвячену війні «Київ: репортаж одного дня. 8 березня 2022 р.». Це розповідь про 13-ий день життя в українській столиці в умовах воєнного часу. 44 фотографії, зроблені музейним фотографом і куратором проекту на Київському залізничному вокзалі, на блокпостах, дорогах, забарикадованих вулицях, у житлових кварталах серед зруйнованих будинків. Виставка наочно показує, як війна домінувала у житті Києва, як вона стерла межу між фронтом та повсякденним життям. 23 березня 2022 року виставку було відкрито у Всесвітньому центрі миру, свободи та прав людини у Вердені, Франція. Ми сподіваємося, що незабаром це переросте у свого роду всесвітній флешмоб, адже уже багато партнерів із різних країн, на різних континентах, одночасно висловили готовність прийняти у себе фотовиставку і зараз працюють над її презентацією.
Ваша установа, як і наша, розповідає про історію Другої світової війни. Тому я хотів би запитати вас, якими міркуваннями ви, як директор музею і водночас людина, яка пережила трагедію та жорстокість війни, могли б поділитися з нашими читачами?
Ідучи вранці 24 лютого на роботу, я не знала, що більше не повернуся додому. Будинок, в якому я жила, знаходився прямо посеред поля бою, в нього потрапив снаряд на третій день війни...Я знайшла притулок у кількох місцях в Україні, довга дорога привела мене та мою дочку до безпечного та гостинного Гданська. Перші три дні я постійно відчувала страх і хвилювання – поки не зрозуміла, що Україна готова і здатна боротися до кінця... Ми пам'ятаємо, що на початку Другої світової війни серед євреїв були різні стратегії виживання: одні думали, що їх переселять, інші вирішили боротися, треті сподівалися, що їх не викриють. У підсумку всі програли. Лише повна поразка агресора дала змогу цій нації вижити, створити власну державу та процвітати. Тому для мене було дуже важливим усвідомлення того, що я готова до безкомпромісної боротьби. Також виявилося, що на війні немає сліз. Їх, звісно, багато і з кожним днем стає все більше, але всі вони, для кожного загиблого, відкладаються на потім.
Брав інтерв’ю: д-р Ґжеґож Берендт, в.о. Директора Музею Другої світової війни в Гданську
Переклад (з російської на польську): Михайло Богданович
