Весна 1942 року не стала для поляків часом надії. Щодня тисячами гинули громадяни Республіки Польща як в окупованій країні, так і за її межами. Німецькі окупанти здійснили план знищення євреїв. Об'єктами геноциду стали представники ромської громади. Удари припали на поляків, які чинили опір терору. Камери в’язниць і бараки концтаборів були заповнені людьми, яких неодноразово репресували лише за те, що вони належали до ненависної Адольфу Гітлеру громади. У цій ситуації неможливо було зберігати спокій, важко було знайти надію. І все-таки її черпали з різних джерел. Одним з найважливіших була віра в Боже Провидіння. Але покладалися не тільки на нього. Зростали лави вояків і учасників Польської підпільної держави, а на своїх постах несли службу солдати регулярних частин Війська Польського в різних куточках світу. Їх чин змінив ситуацію.
Через вісімдесят років ми стикаємося з ескалацією військового насильства в Україні. Росіяни, разом з Владіміром Путіним, руйнують досягнення наших сусідів, завдають їм страждань і несуть їм смерть в ім’я імперських мрій тирана про панування та поневолення нашої частини Європи. Наші сусіди – українці не здаються, вони борються за територіальну цілісність своєї Батьківщини, за свій суверенітет. Їх потрібно підтримувати діями і молитвою, адже сьогодні бойові позиції Української Армії та Української територіальної оборони визначають кордони вільного світу. На північ і на схід від них панують терор, тиранія і лицемірство. Українці сьогодні також відстоюють і нашу свободу та наше право на самовизначення. Бажаємо їм перемоги, миру та якнайшвидшого початку мирної відбудови країни.
Гжегож Берендт
